вершник
ВЕ́РШНИК, а, ч.
1. Людина, що їде верхи на коні; верхівець.
Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки (Коцюб., І, 1955, 352);
Натомлених за цілий день коня і вершника потягнуло на спочинок (Кач., II, 1958, 433).
2. тільки мн., іст. Один з привілейованих станів у стародавньому Римі та стародавній Греції, з якого формувалась кіннота.
В стародавньому Римі ми маємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів.. (Комун. ман., 1947, 14).
Словник української мови (СУМ-11)