вершник
ВЕ́РШНИК, а, ч.
1. Людина, яка їде верхи на коні; верхівець.
Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки (М. Коцюбинський);
Натомлених за цілий день коня і вершника потягнуло на спочинок (Я. Качура);
Вершники, сірі від пилюки, обвітрені суховіями півдня, з потрісканими губами, мчали по дзвінкому асфальту (О. Гончар);
Промчався вершник по німій Полтаві – у серці міста громом віддалось (Л. Костенко).
2. тільки мн., іст. У Стародавньому Римі та деяких інших античних рабовласницьких державах – привілейований стан із високим майновим цензом.
З діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських (М. Зеров, пер. з тв. Овідія);
Вершники – другий за статусом після сенаторів стан у Стародавноьому Римі, до якого належали заможні люди, в основному представники комерційних і фінансових кіл, лихварі та торгівці (з наук. літ.);
Вершники отримали свою назву в результаті того, що в давнину, згідно із цензом, найбагатші люди незнатного походження мали в разі збору ополчення виступати в похід на коні (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)