вогко
ВО́ГКО. Присл. до во́гкий.
Несподівано, раптом у чорну тишу щось впало.. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто о лице (Коцюб., II, 1955, 209);
Очі у батька вогко заблищали, як сині скельця (Донч., VI, 1957, 110);
// у знач. присудк. сл.
Вогко навкруги, холоднішає ніч (Гончар, Таврія.., 1957, 553).
Словник української мови (СУМ-11)