ворон
ВО́РОН¹, а, ч.
1. Великий хижий птах із блискучим чорно-синім пір’ям, що живе подалі від осель (переважно в лісі).
На стрісі, край угла [рогу] селянської хати, Сів ворон та й кряче, недолю віщує (Фр., XIII, 1954, 94);
Чорний ворон кричав на верхівці обпаленої блискавкою сосни (Донч., III, 1956, 110).
◊ Во́рон во́рону о́ка не ви́клює — один одному не буде шкодити.
Пан і старшина-як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює (Мирний, II, 1954, 85).
2. Рід гри, у якій імітується напад ворона на курчат, що їх захищає квочка.
[Мотря:] Парубки гратимуть у довгої лози, у тарана; дівчата — у ворона, у гусей!.. (Кроп., II, 1958, 25);
Панночка виглядає.. дівчат, що грають у "ворона" (Л. Янов., І, 1959, 143).
ВО́РОН², прикм., нар.-поет., рідко. Вороний.
Козак коника сідлає, З кониченьком розмовляє: — Біжи ж, коню, біжи ворон Аж до тихого Дунаю (Чуб., V, 1874, 169);
[Явдоким (співа):] Над козачим білим трупом Чорний ворон кряче, У ніженьках, на припоні, Ворон коник плаче (Кроп., V, 1959, 164).
Словник української мови (СУМ-11)