впору
ВПО́РУ (УПО́РУ), присл.
1. Якраз тоді, коли треба; вчасно.
Посієш впору — збереш зерна гору (Укр.. присл.., 1955, 371);
Але ми виправили Тосю 9-го, бо не хотіли, щоб вийшло ніби він через нас не виїхав упору (Л. Укр., V, 1956, 125);
Впору сказане, добре слово перед боєм — це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напував ниву (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 891).
2. рідко. Саме такий, як треба.
— Ти великий на те, щоб тебе вгору підняти або матері на руки взяти, а Морозенкові ти саме впору (Мирний, IV, 1955, 291).
Словник української мови (СУМ-11)