гарцювати
ГАРЦЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок.
1. неперех. Грайливо бігти або тупцювати, підскакувати на місці (про коней).
Батько веде того коня за недоуздок, а він та гарцює, копитами землю вибиває (Укр.. казки, легенди.., 1957, 105);
Під ними [вершниками] гарцюють коні, стають дибки, крешуть підковами брук (Кол., На фронті.., 1959, 33);
Кінь, лякаючись такого видовища, як люди в ролі коней, не корився вершникові і гарцював на місці (Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 19);
*Образно. З поля налітають хуртовини, б’ють снігом у шибки, гарцюють на дахах, завивають у димарях та чорних лежаках (Чаб., Балкан. весна, 1960, 309);
// Їхати верхи, дотримуючись певних прийомів спортивної їзди.
Вона бачила, як та "невірна" жінка.. гарцювала на коні або лазила по горах та по лісах (Коцюб., І, 1955, 288);
Кавалькада вершників, гарцюючи на конях, урочисто посувалася до майдану (Панч, Вибр., 1947, 379).
2. перен., неперех. Пустувати, бігати, скакати.
Як хочете гарцювати, так ідіть на двір (Сл. Гр.);
— Хіба вони вчитися в школу ходять? Ні уроків же їм тепер ніяких не задають. Гарцюють та синці один одному набивають (Головко, II, 1957, 86);
// неперех. і перех. Танцювати.
Отакий-то наш отаман, Орел сизокрилий! І воює і гарцює З усієї сили (Шевч., І, 1951, 104);
А біля хати дівчата з парубками носяться; дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює (Кв.-Осн., II, 1956, 76).
Словник української мови (СУМ-11)