гучний
ГУЧНИ́Й, а́, е́.
1. Який дзвінко лунає, якого далеко чути; дзвінкий, голосний.
Від багаття доноситься гучний регіт веселої юрми (Коцюб., І, 1955, 184);
Папань вийняв з-за пояса сокиру, і незабаром гучний стукіт луною покотився навколо (Донч., II, 1956, 8);
// Який утворює або здатний утворювати голосні, дзвінкі звуки.
Гей, ударю я в струни гучні, — Нехай звуки під небо летять! (Рильський, І, 1960, 99).
2. Те саме, що бучни́й.
Весілля було неначе вдовине, не гучне (Н.-Лев., II, 1956, 162);
Крім спогадів про гучні вечори і вечірніх краль, Салоган привіз кілька чистих листків-умов економії з строкарями (Стельмах, І, 1962, 186).
3. Який став широко відомим; який набув великого розголосу.
Одного разу, після якоїсь гучної та бучної студентської історії, Якима.. випровадили з університету (Н.-Лев., І, 1956, 182).
4. перен. Пишномовний, багатообіцяючий.
Демагоги виголошують гучні промови та водночас уважно стежать за тим, яке враження їх бундючні слова справляють на слухачів (Шовк., Інженери, 1956, 126);
Гучна назва.
Словник української мови (СУМ-11)