дорікати
ДОРІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОРЕКТИ́, ечу́, ече́ш; мин. ч. дорі́к, дорекла́, ло́; док., неперех., кому, розм., рідко перех. і без додатка.
1. Виражати своє незадоволення з приводу чого-небудь, звинувачувати когось у чому-небудь.
Дорікав горщик чавунові, що чорний; аж гульк — і сам у сажі (Укр.. присл.., 1955, 217);
— Чого се ти усе думаєш?.. — дорікає його Варка (Вовчок, І, 1955, 170);
Ахмет зиркнув на двері халупки, гукнув Гусейна і дорікав хлопцеві за неприпустиме поводження з чужинцем (Досв., Гюлле, 1961, 83);
Тепер Тася нервово ходила по кімнаті з папірцем у руках і цілком слушно дорікала матері (Дмит., Розлука, 1957, 112).
2. чим. Ставити що-небудь у докір комусь,
— Ет, реп’яхами дорікаєш! — Сказав Бровко (Гл., Вибр., 1957, 152);
Вона може легко виділити свою садибу з їхньої і житиме на окремому господарстві, аніж має їсти їхній гіркий мед, яким її люди вже й так дорікають (Кучер, Прощай.., 1957, 342).
Словник української мови (СУМ-11)