достоту
ДОСТО́ТУ, присл.
1. Точно.
— Ох, ох, ох! — застогнала Мотря достоту таким жалібним голосом, як стогнала Кайдашиха (Н.-Лев., II, 1956, 289);
Ця борода робила його.. поруч з маленькою Галею достоту схожим на билинного богатиря (Смолич, V, 1959, 390).
2. Справді, дійсно, істинно.
Коли Ніна Юрченко приступила до роботи в школі, їй видалися ті дні достоту справжнім святом (Гур., Через замети, 1961, 37).
Словник української мови (СУМ-11)