дощенту
ДОЩЕ́НТУ, присл. Повністю все, все без залишку.
Вони поїли все дощенту, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і.. вилизали навіть миску (Коцюб., II, 1955, 23);
Фашистський ешелон з танками знищили [партизани] дощенту! (Мокр., Сто.., 1961, 144);
// Про найбільшу міру, ступінь чого-небудь.
Але ти дощенту бідний, Найостанній з голяків (Щог., Поезії, 1958, 242);
Ті, хто ще дощенту не сп’яніли, зацікавлено перезирались (Дмит., Розлука, 1957, 74).
Словник української мови (СУМ-11)