дубок
ДУБО́К, бка́, ч.
1. Зменш.-пестл. до дуб 1, 2.
Прийшов хазяїн, висмикнув кілок І посадив дубок — Нехай, мов, буде у садочку (Гл., Вибр., 1957, 197);
А на березі ріки Три стоять стрункі дубки (Перв., Райдуга.., 1960, 95);
Коли до нього [пароплава] під’їхав з берега дубок з двома зіщуленими пасажирами, до каюти увійшло двоє матросів і наказали Орестові забирати свої речі (Досв., Вибр., 1959, 289);
*У порівн. Василина починає готувати юшку, з посмішкою думаючи про вчителя: такий уже славний він, а міцний, мов дубок (Стельмах, І, 1962, 588).
2. розм. Коротка товста колода, перев. з дубового стовбура.
— Отам можна посидіти, — сказав він, показуючи очима на дубки, що лежали під стіжком сіна (Жур., Опов., 1956, 27);
На дубках сидів червоноармієць і грав на гармонії польку, а інші червонеармійці з дівчатами танцювали (Панч, Гарні хлопці, 1959, 73).
Словник української мови (СУМ-11)