жебоніти
ЖЕБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок., розм.
1. Говорити неясно, невиразно, нерозбірливо; бубоніти, белькотати.
Він замахав руками, не зводячи вирячених очей з Коржа, який щось жебонів на своє виправдання і озирався на всі боки (Добр., Тече річка.., 1961, 53);
// Говорити швидко, весело, з охотою, але неголосно.
Він невгаваючи жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав (Коцюб., І, 1955, 379);
Закохані пари тихо жебоніли по перелазах чи під акацією (Іщук, Вербівчани, 1961, 37).
2. перен. Створювати тихі, одноманітні звуки (шелест, дзюркотіння і т. ін.).
Над нами крутився й жебонів рухливий стовп невразливої, мирно настроєної мошкари (Кач., Вибр., 1953, 306);
Біля самої стайні по-весняному жебонить струмок (Стельмах, Правда.., 1961, 237);
*У порівн. Дівчинка стиха сміялася, наче далекий струмок жебонів (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 348).
Словник української мови (СУМ-11)