законник
ЗАКО́ННИК, а, ч.
1. розм. Знавець законів (у 1 знач.).
[Передерій:] Чого ж ти,, кажу йому, клопочешся, коли в нас один аблокат [адвокат] на всю округу — Василь Трохимович? ..Самий справедливий законник! (Мирний, V, 1955, 123);
// Той, хто суворо пильнує, дотримується законів; охоронець закону.
— Ач який законник знайшовся! — підскочив до нього розлючений Хорбут. — А чужі коні красти, наприклад, — такий закон є? (Мур., Бук. повість, 1959, 200).
2. заст. Чернець.
Сповідав законник Панка молодого (Рудан., Вибр., 1937, 214).
Словник української мови (СУМ-11)