звірина
ЗВІРИ́НА, и, ж. Дика, звичайно хижа, тварина; звір ( див. звір¹ 1).
Вніс [мисливець] його [зайця] в хату; взяла його дріж; Дивиться пильно на мене звірина; Так мов і хоче сказати: «Не ріж» (Щог., Поезії, 1958, 120);
Глуха тиша причаїлася в непрохідних хащах. Жодна пташка не подавала голосу; жодна звірина не пробігала (Донч., II, 1956, 35);
І ось серед бурі, у темнім бору Страшна перед нами звірина з’явилась… (Тич , III, 1947, 186);
*У порівн. — В степу я був, один, як той козак Голота.. Сирі качани гриз, у скиртах звіриною спав… (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 82);
// Тварина взагалі.
Максим.. набрав груддя повну пазуху й помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звірину… (Мирний, І, 1949, 211).
ЗВІРИНА́, и́, ж.
1. тільки одн., збірн. Дикі, звичайно хижі, тварини; звірі.
Пташки ущухли, звірина причаїлась, малі комашки завмерли в травиці (Коцюб., І, 1955, 176);
Слава сонцю молодому В світлоносній вишині! Слава першим хвилям грому, Слава птиці й звірині! (Рильський, II, 1960, 44).
2. М’ясо дикого звіра.
Він [ліс] давав гриби і ягоди, звірину і смолу для човнів (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 25);
— Він ніколи не брав у походи возів, ні м’яса не варив, але, покраявши конятину чи звірину, чи яловичину, пік на жару (Довж., І, 1958, 293).
Лихо з панами цими! Й де вона Взялась, та люта звірина, На нашу голову? (Тич., II, 1947, 63).
3. перен. збірн. Дуже люті, жорстокі люди.
Словник української мови (СУМ-11)