зойкати
ЗО́ЙКАТИ, аю, аєш, недок., ЗО́ЙКНУТИ, ну, неш, док. Голосно, несамовито кричати (з жаху, відчаю, благаючи допомоги і т. ін.).
— Тату! Таточку!— зойкає дівчина, бо її пальці, намацуючи батькове обличчя, ніби опеклися кригою мертвого тіла (Речм., Весн. грози, 1961, 10);
Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце (Черемш., Тв., 1960, 133);
— Мамцю! Мамочко! Рятуй нас! — зойкнув Начко (Фр., VI, 1951, 152);
— Давай дитину, понесу на мороз.— Почула це Анка і голосно зойкнула: — Не чіпайте! Не чіпайте! Лихо вам буде! (Трубл., І, 1955, 285);
*Образно. Пронизливо зойкнув паровоз і замовк, немовби хтось одразу ж угамував його пекучий біль (Жур., Даша, 1961, 21);
// Жалібно стогнати, видавати стогін (від болю, горя і т. ін.).
Мати зойкала, а Юрка цей болючий стогін ножами різав по серці (Козл., Ю. Крук, 1950, 103);
// Тужливо, із стогоном кричати; голосити.
— Боже, який сором для родини! Господи, на що ми зійшли! — зойкала Зоня (Вільде, Сестри.., 1958, 288);
// Тривожно кричати, квилити (про птахів).
Виглянувши з старого пня, вона [синичка] побачила хлопчика і, зрозумівши свою необачність, голосно зойкнула (Збан., Мор. чайка, 1959, 231).
Словник української мови (СУМ-11)