молодчик
МОЛО́ДЧИК, а, ч.
1. Зменш.-пестл. до молоде́ць 1.
— Молодчика б сюди молодого… (Мирний, III, 1954, 300);
— Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили. — А нащо тобі, мій молодчику, розум? (Л. Укр., III, 1952, 482);
*Образно. — Ой, послухай, голубонько, не журись. Ти на мене, молодчика, подивись! Чи є в світі де такії молодці. Як ми, славні та веселі горобці? (Гл., Вибр., 1959, 106).
2. розм. Людина, моральне обличчя якої заслуговує осуду.
Вона не вийшла, сказала — недужа. Колісник радів. Видно, молодчики далися узнаки, думав він (Мирний, III, 1954, 295);
// перев. мн. Чий-небудь поплічник, виконавець чиєїсь волі.
В Іспанії воювали проти іспанського народу іспанські, італійські та німецькі молодчики, але то воював фашизм (Смолич, Розм. з чит., 1953, 65);
Не ті вже гітлерівські молодчики, що були торік (Довж., III, 1960, 47).
Словник української мови (СУМ-11)