молодчик
МОЛО́ДЧИК, а, ч.
1. Зменш.-пестл. до молоде́ць 1.
– Молодчика б сюди молодого... (Панас Мирний);
– Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили. – А нащо тобі, мій молодчику, розум? (Леся Українка);
* Образно. – Ой, послухай, голубонько, не журись, Ти на мене, молодчика, подивись! Чи є в світі де такії молодці, Як ми, славні та веселі горобці? (Л. Глібов).
2. розм. Людина, моральне обличчя якої заслуговує на осуд.
Вона не вийшла, сказала – недужа. Колісник радів. Видно, молодчики далися узнаки, думав він (Панас Мирний);
// перев. мн. Чий-небудь поплічник, виконавець чиєїсь волі.
В Іспанії воювали проти іспанського народу іспанські, італійські та німецькі молодчики, але то воював фашизм (Ю. Смолич);
Не ті вже гітлерівські молодчики, що були торік (О. Довженко).
Словник української мови (СУМ-20)