морда
МО́РДА, и, ж.
1. Передня частина голови тварини.
Патлатий Цуцик спочивав; То ляже на бочок, то догори на спинку. Або на лапки морду клав (Гл., Вибр., 1957, 151);
Узяв [син] коня за повід — любовно погладив по морді лисого (Головко, І, 1957, 366).
2. вульг. Про обличчя.
— Подивись лишень, кажу, на свою морду, яка вона стала од злості синя (Н.-Лев., II, 1956, 12);
Кінські голови і прикажчицькі морди вже сновигали попідвіконню і стукали в середохрестя рам окоренками нагайок: — Гей, люди! Економія вже пише контракти! (Стельмах, Хліб.., 1959, 194);
// Уживається як лайливе слово.
— А, морда! — крикнув хтось з купи… — і Василь похитнувся (Мирний, IV, 1955, 110).
◊ В мо́рду (по мо́рді) да́ти (затопи́ти і т. ін.] кого, кому — ударити кого-небудь по обличчю.
А між вами Найшовсь-таки якийсь проява, .. Що в морду затопив капрала (Шевч., II, 1953, 581);
Би́ти мо́рду кому — бити кого-небудь по обличчю.
Йому [мужику] ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду… (Коцюб., II, 1955, 233).
Словник української мови (СУМ-11)