мурчати
МУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. неперех. Те саме, що муркота́ти 1.
Слухаю я — і борсук у норі мурчить (Сл. Гр.);
Мурчав ситий кіт, жмурив проти сонця зелені очі (Шиян, Переможці, 1950, 39).
2. перех. і без додатка, перен., розм. Те саме, що мурмота́ти 1.
У вікно загляне [Мафтей], чомусь у печі довбає довго і все мурчить щось про себе (Хотк., II, 1966, 93);
— Говори, Тучинський, не мурчи. Нічого поглядати на мене (Досв., Вибр., 1959, 189);
— Іди, іди, поки не дав, — сказав той, скручуючи цигарку.. — Не мурчіть, я маю діло (Мик., II, 1957, 253).
Словник української мови (СУМ-11)