невільник
НЕВІ́ЛЬНИК, заст. НЕВО́ЛЬНИК, а, ч.
1. Те саме, що раб.
Ходить [віла] скрізь по вулицях, майданах, де стоять невільники на продаж, та шукає свого побратима (Л. Укр., І, 1951, 390);
Петро положив йому гаман грошей за пазуху на викуп невольника з неволі (П. Куліш, Вибр., 1969, 196);
На цьому судні везли негрів-невільників (Видатні вітч. географи.., 1954, 61).
2. Той, кого взяли в полон або насильно поневолили.
— Хто там у вагоні? — обережно запитує Панько.. — Невільники… Женуть до Німеччини… (Ю. Янов., І, 1954, 184);
Багато невільників втікало ще по дорозі.., як тільки ешелони заходили в лісисті місця України (Логв., Давні рани, 1961, 94);
// заст. Ув’язнений, арештант.
Він сам порядкував переселенням до цих комірок і одразу зажив поваги серед невільників (Досв., Вибр., 1959, 175);
Невольник кайданами дзвоне Та куряву шляхом зрива (Граб., І, 1959, 306);
*У порівн. Тоскно, мов невільник із тюрми, дивлюся в сіру каламуть (Речм., Твій побратим, 1962, 199).
3. Людина, яка перебуває під владою кого-, чого-небудь, позбавлена свободи.
Князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг (Фр., VI, 1951, 36);
— Скрізь треба платити й мастити, щоб не бачити своїх дітей невільниками в багацьких та панських маєтках (Козл., Ю. Крук, 1957, 345);
*У порівн. Гість — як невільник, де посадять, там і сидить (Укр.. присл.., 1955, 142).
Словник української мови (СУМ-11)