панотець
ПАНОТЕ́ЦЬ, тця́, ч., заст.
1. Батько стосовно до своїх дітей.
— Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! — Так панотець казав своїй дитині (Г.-Арт., Байки.., 1958, 78);
Жив тоді у нас старий дід, батьків панотець (Морд., І, 1958, 41).
2. церк. Священик, піп.
Не торгувались з старостами, Як те бува з багатирями; Не торгувавсь і панотець (На диво людям та на чудо), За три копи звінчав у будень (Шевч., II, 1963, 269);
Панотець повчає любити навіть своїх ворогів і останнім ділитися з людьми, а коли малим Назар Булат заліз у сад до попа і його там спіймали, то трохи не повідбивали печінок (Кочура, Зол. грамота, 1960, 15).
3. Ввічлива форма звертання до старих поважних чоловіків.
— А котра то канарейка защебетала? — шукаючи очима винувату, пита Колісник. — Се я, панотче, кажу, — сміло виступила вперед ще молода молодиця (Мирний, III, 1954, 308);
[Матрона (до старого патриція):] Подивись лишень, панотче, — се що за знак? Плебеї всі стоять і ні один не йде прощаться з ними, а тільки Люцій підійшов близенько до варвара… (Л. Укр., II, 1951, 538).
Словник української мови (СУМ-11)