панюга
ПАНЮ́ГА, и, ч. Зневажл. до пан.
Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, — так тому й бути (Мирний, І, 1949, 208);
Настя задумалась, — він [інспектор], правда, грізний, суворий панюга, — вчительки духу його бояться, проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими (Вас., І, 1959, 220);
*У порівн. Ясь розкидався на широкій канапі, мов справдішній панюга (Н.-Лев., І, 1956, 162).
Словник української мови (СУМ-11)