поверхня
ПОВЕ́РХНЯ, і, ж.
1. Зверхній, зовнішній бік чого-небудь.
Ніколи ні одна сніжиночка не торкнулася поверхні цеї [цієї] червоної пустині (Хотк., II, 1966,106);
Поверхня дерева нагрівається від сонця і пахне, як сіно з копиці (Ю. Янов., II, 1958, 140);
// Верхній шар маси якої-небудь речовини, рідини і т. ін.
Блакитне небо відбило свої фарби на поверхні води (Досв., Вибр., 1959, 289);
Упавши на білу поверхню сметани, соляні крупинки враз подзьобали її сірими цяточками (Сенч., Опов., 1959, 46);
// геогр. Сукупність нерівностей земної кори, які утворюють низини, височини і т. ін.; рельєф.
Поверхня західного Лісостепу дуже розчленована глибокими балками і долинами рік (Бот. ж., X, 1, 1958, 6).
∆ Де́нна пове́рхня див. де́нний.
◊ Ви́плисти на пове́рхню див. виплива́ти;
Ви́ринути на пове́рхню — з’явитися (несподівано, раптово).
Рафаїл якось автоматично виринув на поверхню, коли Аркадієві треба було позичити грошей (Вільде, Сестри.., 1958, 47);
Ко́взати по пове́рхні — див. ко́взати;
Лежа́ти на пове́рхні — див. лежа́ти.
2. мат. Межа, що відділяє геометричне тіло від зовнішнього простору або від іншого тіла; слід руху якої-небудь лінії в просторі.
Бічна поверхня правильної піраміди дорівнює добуткові периметра основи на половину апофеми (Геом., II, 1954, 43).
Словник української мови (СУМ-11)