покашлювати
ПОКА́ШЛЮВАТИ, юю, юєш, недок. Кашляти потроху або час від часу.
Тремтячи з холоду та все покашлюючи, він накинув на себе старий, споловілий на плечах мундир (Коцюб., II, 1955, 434);
Він починає нидіти, покашлювати, і в нього розвиваються сухоти (Коб., II, 1956, 302);
— Як же там на заводах у вас тепер? — ..заговорив Данько до продзагонця. — Трудно, товаришу, — відповів той, простуджено покашлюючи (Гончар, II, 1959, 160);
// Навмисне неголосно кашляти, щоб привернути увагу або попередити про що-небудь.
Під дверима покашлював Яків Майборода, даючи цим знати, що вже б давно пора Марії вийти (Кучер, Чорноморці, 1956, 282);
// Кашляти, перебуваючи у стані збудження, нервування, нерішучості і т. ін.
Коли скрута розкривала перед ним свої тривожні обрії, він мав звичку покашлювати (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 280);
Біля потяга заметушилися, захвилювались.. Чоловіки без потреби голосно покашлювали, підкручували вуса, зиркали в той бік (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 13).
Словник української мови (СУМ-11)