просичати
ПРОСИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. неперех. Видати сичання (про змію і т. ін.);
// Видати звук, що нагадує сичання змії.
Знову було напружено тихо, тільки дзюр-чала в рівчаку вода і десь зовсім близько просичав паровоз (Рибак, Зброя.., 1943, 112).
2. перех. і без додатка, перен. Вимовити звук «с-с-с», «цсс» і т. ін.
— Цсс, Онохрію Онохрійовичу, — просичав схвильований Бочка (Епік, Тв., 1958, 128);
// Промовити сичавим (перев. від злості, роздратування) голосом.
— Мамо! мамо! — просичав [Сава] ненависно крізь зуби, затискаючи сильно п’ястуки (Коб., II, 1956, 167);
— Тихо! — просичав Кирило і легко надавив шию вартового (Ірчан, II, 1958, 87);
Вона стоїть у чорному вбранні, перебираючи чотки, і часом швидко, мов шуліка, кидається до якоїсь дівчинки, обсмикне на ній спідничку або просичить: — Носа витри, негіднице! (Донч., III, 1956, 26).
3. неперех. Сичати якийсь час.
Словник української мови (СУМ-11)