просичати
ПРОСИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. без прям. дод. Видати сичання (про змію і т. ін.).
Гадюка просичала;
// Видати звук, що нагадує сичання змії.
Знову було напружено тихо, тільки дзюрчала в рівчаку вода і десь зовсім близько просичав паровоз (Н. Рибак).
2. що і без дод., перен. Вимовити звук “с-с-с”, “цсс” і т. ін.
– Цсс, Онохрію Онохрійовичу, – просичав схвильований Бочка (Г. Епік);
// Промовити сичавим (перев. від злості, роздратування) голосом.
– Мамо! мамо! – просичав [Сава] ненависно крізь зуби, затискаючи сильно п'ястуки (О. Кобилянська);
– Тихо! – просичав Кирило і легко надавив шию вартового (Мирослав Ірчан);
– Підожди ж! – злісно прросичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий [голуб]. – Політаєш у мене! (В. Винниченко);
– Ану, марш на піч! – просичав Кузьма, потерпаючи, що проснеться мати й почне розпитувати (Ю. Хорунжий).
3. Сичати якийсь час.
Словник української мови (СУМ-20)