півнячий
ПІ́ВНЯЧИЙ, а, е.
1. Прикм. до пі́вень.
Старший хлопець.. вглядів півнячу перебиту ногу, що стриміла з горшка (Н.-Лев., II, 1956, 372);
— Бач — наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти… (Коцюб., II, 1955, 20);
— Я вже й надвір виходила, прислухалась. Думала — може де півнячий голос почую — тиша (Збан., Єдина, 1959, 45).
2. перен. Власт. задерикуватій, запальній і т. ін. людині.
Відкривалась вона [ворожнеча] Артемові на кожному кроці: у зневажливо задирливій поведінці артилеристів до гайдамаків, у півнячій бундючності гайдамаків (Головко, II, 1957, 528).
3. перев. у сполуч. із. сл. діло, справа. Власт. півневі, півням.
Півні вже давно охрипли, роблячи свою щоденну справу за давнім правилом: моє діло півняче, проспівав, а там хоч і не розвиднюйся! (Дмит., Наречена, 1959, 212);
// перен. Про незначну, другорядну і т. ін. роль у чому-небудь.
[Префект:] Якщо в Корінфі дійсне є скільки перлів хисту і науки, то се є Меценатова заслуга. [Меценат:] Моя заслуга півняча, мій друже (Л. Укр., III, 1952, 453).
Словник української мови (СУМ-11)