пірнач
ПІРНА́Ч, а́, ч. Давньоруська холодна зброя, що являла собою металеву головку з гострими виступами, насаджену на держално; вид булави (у 2 знач.).
Кинув геть юнак пірнач злотистий і зломив надвоє гостру шаблю (Л. Укр., І, 1951, 388);
Зійшлися перші лави, Дзвенять шаблі, дзвенять мечі, Над полем бою величавим Злітають горді пірначі (Шпорта, Ти в серці.., 1954, 161);
*У порівн. Не сказала віла біла й слова, тільки погляд кинула урочий, наче той пірнач блискучий, гострий (Л. Укр., І, 1951, 388);
// У козацькому війську — ця зброя як знак влади полковника.
— Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді! — Да що по тому пірначеві! — каже Костомара. — Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають (П. Куліш, Вибр., 1969, 161);
Гетьман урочисто, на очах усього війська, вручив Богуну полковницький пірнач (Кач., II, 1958, 421);
Козацьке військо вирушає в похід. Майорять різнобарвні прапори. На чолі полків гарцюють на баских конях полковники з пірначами в руках (Наука.., 10, 1965, 36).
Словник української мови (СУМ-11)