рик
РИК, у, ч. Сильний рев тварин (перев. свійських), злісне ричання (хижаків).
Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче (Фр., VI, 1951, 14);
Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку (Коцюб., І, 1955, 61);
Він пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лісах, збирались на цьому дворі, сідлали коней вої [воїни] (Скл., Святослав, 1959, 11);
// перен. Гучний, різкий крик, що нагадує ричання.
У клапті розлетілася чорна крамна сорочка. Гандзюк закрив обличчя руками і, страшно, з риком і хрипом, закричав від болю на всю канцелярію (Кос., Нов., 1962, 213);
// перен. Будь-який різкий, сильний звук.
Грек.. серед бризків і рику хвиль почав розпутувати ланцюг (Коцюб., І, 1955, 391);
Іраклій смикнув за шнур. Гармата з риком аж підплигнула, і ту ж мить чорний дим стовпом повалив з головного танка, і він спинивсь (Головко, І, 1957, 288).
Словник української мови (СУМ-11)