розпутний
РОЗПУ́ТНИЙ, а, е. Який вдається у розпусту, має аморальну поведінку.
— Море — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок (Ю. Янов., II, 1958, 40);
— Ця злюща, розпутна пані листи облудні якісь писала супроти наших людей (Ле, Наливайко, 1957, 351);
— Господи, який ви розпутний. Які у вас очі недобрі (Стельмах, І, 1962, 583);
// Власт. розпутникові, такий, як у розпутника.
Знає [Левко] дуже добре, що в монастирі не спасаються, а ведуть розпутне життя (Коцюб., III, 1956, 144);
Скалічила [Любов Прохорівна], зіпсувала почуття, як урочисті бокали надпила розпутними устами… (Ле, Міжгір’я, 1953, 94);
Гордо несла [Юлія] свою розпутну красиву голову і обліплені шовками стегна (Тют., Вир, 1964, 404).
Словник української мови (СУМ-11)