тембр
ТЕМБР, у, ч. Характерне забарвлення звуку, за яким розрізняють звукові тони однакової висоти й завдяки якому звучання одного музичного інструмента або голосу відрізняють від іншого.
Сукупність усіх додаткових тонів, їх характер та взаємозв’язок з основним тоном надають мовному звукові певного забарвлення, утворюють тембр звучання (Сучасна укр. літ. м., І, 1969, 44);
— Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос (Вас., І, 1959, 79);
Останній дзвінок, гасне світло, короткий удар гонга — народився і погас звук надзвичайного тембру, і завіса розкривається (Мартич, Друзі.., 1962, 167);
Краси надав декламуванню тембр голосу.., його гнучкість і різноманітність тону, що має відповідати почуттям, вираженим у словах (Від давнини… І, 1960, 189);
// перен. Про характер, своєрідну особливість чого-небудь.
Кінчилась війна, відгриміли переможні салюти.. Життя набирало мирного тембру (Гончар, І, 1954, 444);
Кожна новела «Вершників» має свій тембр (Рад. літ-во, 2, 1958, 27).
Словник української мови (СУМ-11)