уповноважений
УПОВНОВА́ЖЕНИЙ (ВПОВНОВА́ЖЕНИЙ), а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до уповнова́жити.
— Я не уповноважений з вами вести про це розмову.. — А я з вами уповноважений говорити про все, що є в душі моїй більшовицькій (Гончар, II, 1959, 405);
// у знач. прикм. Який має певні повноваження.
— Як ви смієте?! Я уповноважений емісар від головного командувача… (Еллан, II, 1958, 16);
// у знач. ім. уповнова́жений, ного, ч.; уповнова́жена, ної, ж. Довірена особа, яка діє за наданими їй повноваженнями.
Потроху сторонні розсотуються з контори. Зостаються лише правлінці, уповноважений та агроном (Логв., Літа.., 1960, 14);
Народні збори обрали його Народним уповноваженим до Москви на сесію Верховної Ради (Чорн., Визвол. земля, 1950, 211).
Словник української мови (СУМ-11)