корінь

ко́рінь

-реня, ч.

1》 Частина рослини, що міститься в землі й за допомогою якої рослина всмоктує з ґрунту воду з поживними речовинами.

|| Деревина або речовина цієї частини рослини.

|| Підземна частина деяких рослин (моркви, буряків, петрушки тощо), що її вживають у їжу.

Солодкий корінь — те саме, що солодець. локриця.

Виривати з корінням кого, що — знищувати, викорінювати, усувати кого-, що-небудь.

Дивитися в корінь — заглиблюватися в сутність справи.

Пускати корінь — надовго оселятися, міцно осідати де-небудь (про людину).

Рубати під корінь кого, що — підривати основу існування кого-, чого-небудь.

2》 Частина зуба, волоса, нігтя тощо, яка міститься в тілі.

Корінь зуба — частина зуба, розміщена в зубній альвеолі.

Корінь легені — сукупність анатомічних утворень, до яких належать головний бронх, легенева артерія, легеневі вени, бронхіальні артерії і вени та ін.

Корінь язика — задня частина язика, повернута до глотки.

3》 перен. Початок, походження чого-небудь.

|| Основа, джерело, головна причина чого-небудь.

В (у) корені — у самій основі, цілком.

4》 грам. Головна частина слова (без афіксів), що виражає його основне (лексичне) значення й не поділяється на морфеми.

5》 мат. Величина, яка з піднесенням її до певного ступеня дає дане число. Квадратний корінь.

Значення в інших словниках

1. корінь — ко́рінь іменник чоловічого роду  Орфографічний словник української мови
2. корінь — (рослин) зб. коріння; (зуба) пень; П. початок, походження; (зла) джерело, основа, причина.  Словник синонімів Караванського
3. корінь — [кор'ін'] -реин'а, ор. -реинеим, м. (на) -реин'і, р. мн. -реин'іў  Орфоепічний словник української мови
4. корінь — КО́РІНЬ, реня, ч. 1. Один з основних вегетативних органів вищих листостеблових рослин, що міститься в землі й за допомогою якої рослина всмоктує з ґрунту воду та поживні речовини. Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє (Т.  Словник української мови у 20 томах
5. корінь — корінь: ◊ корінь спра́ви суть справи (ст): – Тут ми доходимо до кореня справи, – сказав мій неоціненний пан інструктор (Керницький)  Лексикон львівський: поважно і на жарт
6. корінь — I переважно підземний орган судинних рослин; засвоює з ґрунту воду разом з мінеральними солями та прикріплює рослину до субстрату; іноді виконує ін. функції, напр., накопичення (у моркви), прикріплення (у плюща), опори (у пандана), дихання (т.зв.  Універсальний словник-енциклопедія
7. корінь — вирива́ти (викорчо́вувати) / ви́рвати (ви́корчувати) з ко́ренем (корі́нням) кого, що. Остаточно знищувати або ліквідовувати кого-, що-небудь. І твій батько, а мій вірний друг, сказав йому: “Зайду, Сафроне, до тебе.  Фразеологічний словник української мови
8. корінь — КО́РІНЬ (частина рослини, що міститься в землі й за допомогою якої рослина всмоктує з ґрунту воду з поживними речовинами); КОРЕНЕВИ́ЩЕ (перев. корінь багаторічних трав'янистих рослин і головний корінь дерева); КОРІНЕ́ЦЬ (перев.  Словник синонімів української мови
9. корінь — Ко́рінь, ко́реня, -реневі, -ренем; ко́рені, -нів  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
10. корінь — КО́РІНЬ, реня, ч. 1. Частина рослини, що міститься в землі й за допомогою якої рослина всмоктує з грунту воду з поживними речовинами. Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє (Шевч.  Словник української мови в 11 томах
11. корінь — Ко́рінь, -ня м. Корень. Камінь росте без коріня. Ном. ум. корінець, корінчик. Схотілась буря і зломила деревце бідне з корінцем. Гліб. Хріну корінчик. Г. Барв. 66. ув. коріни́ще. Істовк собі головище об дубове корінище. н. п.  Словник української мови Грінченка