ДРАМА

ДРА́МА

• ДРАМА

(грец. δρα̃μα — дія)

1) Один з літературних родів. Поділяється на види: драма (у вузькому розумінні), трагедія, комедія, що мають свої жанрові різновиди. Генетично Д. пов'язана з нар. обрядовими дійствами. Відоме арістотелівське визначення трагедії як "наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає — через співчуття і жах — очищення (katharsis)" — стало основоположним у теорії драми. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Феофан Прокопович, М. Довгалевський основою Д. теж вважали дію. Драма, що розкриває характери через вчинки героїв, у якій панує фабульна будова (зав'язка, розвиток дії, кульмінація, спад, розв'язка), часова послідовність епізодів, просторова обмеженість, називається "закритою", "арістотелівською". Своїм корінням така Д. сягає в античність (Софокл, Евріпід), найбільшого розквіту набуває в театрі класицизму (Корнель, Расін), проходить через епоху Просвітительства (Ф. Шіллер, Г. Е. Лессінг, О. Сумароков, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко), розвивається в руслі романтизму й критичного реалізму 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, О. Грибоєдов, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко) і не зникає у 20 ст. Особливо широко використовує вона перипетію та інтригу як передумову виникнення катарсису.

Паралельно з драматичною формою Д., а подекуди й випереджаючи її, розвивалася драма, в якій зберігались синкретичні форми худож. мислення. Виникає "неарістотелівська", або відкрита, форма драми. За антич. часів ("Перси" Есхіла), у старод. мист-ві Японії (театри Кабукі і Но). Китаю (традиц. театр муз. драми), Індії ("Обітниця Яугандхараяни" Бхаси, "Глиняний візок" Шудраки) започатковується процес епізації драми, тобто дифузії її худож. ознак на родовому рівні. Оскільки Д. становить синтез лірики та епосу (Гегель), переважання ліричного або епічного начала викликає в драмі відповідно — явища епізації чи ліризації, в результаті чого в кінці 19 — на поч. 20 ст. виникають жанрові різновиди Д. епічної і Д. ліричної.

Д. епічна — міжродове утворення, наслідок взаємодії драми та епосу. Широко використовує різноманітні зображальні засоби епічних жанрів з метою худож. освоєння подій і явищ, оповідних за своєю суттю (народні визвольні рухи, протиборство класів, ідеологій тощо). Д. епічна пробуджує інтерес, як правило, не лише до кінця дії (розв'язки), а й до її ходу (фабули). Центр. конфлікт Д. епічної — боротьба ідеологій, класів, сусп. прошарків, епох. Художньо реалізується він через зіткнення особистостей, в яких втілено загальне, закономірне, або зіткнення особистих і зовнішніх факторів. Стрижневим принципом Д. епічної є ефект очуднення, незвичне зображення звичайного, що сприяє посиленню умовності, інтелектуалізму, активному втручанню автора в драматичну дію. Аналіз реальних, у т. ч. історичних, картин буття зумовлює виникнення пізнавального елементу в Д. епічній.

Високим ступенем концентрації епічного начала, історичної, соціальної, ідеологічної конкретики позначені драми В. Маяковського, Б. Брехта, Н. Хікмета, І. Кочерги, М. Куліша, Ю. Яновського. В Д. епічній може переважати притчовий, позачасовий конфлікт (Е. Іонеско, Є. Шварц, Ю. Едліс, О. Володін). Домінуючим принципом народної епічної драми (див. Драма народна) є засвоєння нею традицій нац. форм фольклорного епосу ("Маруся Богуславка" М. Старицького, "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого, "Град князя Кия" О. Коломійця, "Потомки запорожців" О. Довженка). Д. епічна має жанрову систему: параб.ла ("Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити" Б. Брехта), епічна трагедія ("Оптимістична трагедія" Вс. Вишневського), навчальна драма ("Мати" Б. Брехта), драма-обробка ("Антігона" Ж. Ануя) та ін.

Теор. осмислення процесу формування Д. епічної має свою історію. Арістотель зафіксував існування трагедій з епічним складом, просвітителі 18 ст. вважали можливим створення "романічних драм" (Д. Дідро), натуралістична драматургія запозичила з франц. роману зміст і епічну форму (Б. Брехт), Леся Українка відстоювала право митця використовувати історичні документи, "щоб з'ясувати причини суспільних антагонізмів у всій широті і глибині". Вагомий внесок у розробку проблеми епічної Д. зробили А. Чехов. Б. Шоу, Е. Піскатор, Лесь Курбас, Вс. Мейєрхольд.

Д. лірична — міжродове утворення, в основі якого — поєднання лірики й драми. Об'єктом зображення тут є внутр. світ особистості — автора чи героя. Дія відбувається не в зовнішньому, об'єктивному середовищі, а є породженням внутрішнього, суб'єктивного світу; посилюється умовність, порушуються просторово-часові виміри, ускладнюється композиція. Д. лірична складається з епізодів-видінь, марень, сновидінь тощо, які виникають перед внутр. зором автора чи ліричного героя. Сюжет Д. ліричної асоціативний, вирішальну роль у ньому відіграє система лейтмотивів, що, як правило, є історією почуттів і думок одного персонажа, решта ж дійових осіб — результат сприймання гол. героєм своїх антагоністів і протагоністів. У такій Д. здебільшого присутній "двійник" автора, або автор представлений як дійова особа (В. Маяковський у його ліричній трагедії "Володимир Маяковський"). Д. лірична нерідко створюється у віршовій формі ("Соловейко-Сольвейг" І. Драча), у ній велику роль відіграє музичність. яка може визначати структуру твору ("Незнайома" О. Блока). Жанрова система Д. ліричної така: лірична трагедія ("Одержима" Лесі Українки), лірична драма ("Зіля королевич" С. Васильченка, "Патетична соната" М. Куліша), лірична комедія ("Чарівний сон" М. Старицького, "Перламутрова Зінаїда" М. Рощина), ліричні діалоги ("Вічний бунт" М. Куліша) та ін.

Драма — синтетичний вид мист-ва, належить як літературі, так і театрові. Стати явищем театрального мист-ва вона може тоді, коли пошук драматурга поєднаний з пошуком режисерським (А. Чехов, М. Горький — К. Станіславський; М. Куліш — Лесь Курбас; В. Маяковський — Вс. Мейєрхольд та ін.). У таких випадках йдеться про виникнення театрально-драматургічної системи (український "театр корифеїв" — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, епічний театр Б. Брехта) з єдиними художньо-естетичними принципами.

2) Драма як вид (поряд із трагедією та комедією) відтворює переважно особисте життя людини в її драматичних відносинах з суспільством. Витоки жанрової системи Д. — в античності (соціально-побутова Д. "Іон" Евріпіда). У 2-й пол. 18 ст. у Франції та Німеччині виникла "міщанська драма". У 19 — на поч. 20 ст. розвинулася драма соціально-психологічна ("Наймичка" І. Карпенка-Карого, "Глитай, або ж павук" М. Кропивницького, "Не судилося", "Талан" М. Старицького), Д. психологічна (твори Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Л. Толстого, А. Чехова, М. Кропивницького, І. Франка, Лесі Українки, В. Винниченка, Л. Яновської та ін.). На поч. 20 ст. бурхливого розвитку набуває Д. політична, що виникла набагато раніше ("Кремуцій Корд" М. Костомарова, "Остання ніч" М. Старицького) як відгук драматургів на політ. події або осмислення давніх подій у сучас. аспекті. Грунтовний розгляд політ. проблем, дослідження людських характерів у політично й ідеологічно екстремальних ситуаціях та конфліктах ("Кассандра" Лесі Українки, "Диктатура совісті" М. Шатрова, "Суд Феміди" І. Рачади, "Вода з отчої криниці" В. Фольварочного) та ін.

Однією з продуктивних тенденцій видових новоутворень Д. є розмивання усталених ознак Д., т. з. міжвидова дифузія. Виникають трагікомедія ("Чмир" М. Кропивницького, "Сто тисяч" І. Карпенка-Карого, "Конкістадор" А. Хінга), трагіфарс ("Циліндр" Е. Де Філіппо) тощо. Інтенсивно освоюються зображально-виражальні можливості фольклору, інших видів мист-ва, зокрема в новаторських жанрах — драми-феєрії ("Лісова пісня" Лесі Українки), трагедії для мюзик-холу ("Смерть доктора Фауста" Мішеля де Гельдерода) та ін. Д. намагається засвоювати можливості публіцистики ("Скрутна доба" М. Кропивницького), документу ("Правду! Нічого, крім правди!" Д. Аля). На перетині Д. та публіцистики виникають принципово нові жанри Д.: політичний репортаж ("Репортаж" В. Шулакова), драматичне інтерв'ю ("Інтерв'ю в Буенос-Айресі" Г. Боровика) та ін. Широкі можливості відкриваються при новому прочитанні відомих театр. сюжетів: драма-обробка стає цілком ориг. твором ("Бенкет серед чуми" О. Пушкіна, "Камінний господар" Лесі Українки, "Фауст і смерть" О. Левади) та ін. Іл. див. на окремих аркушах, с. 112 — 113.

■ Літ.: Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве, т. 1 — 2. М., 1957; Лессинг Г. Э. Гамбургская драматургия. М. — Л., 1936; Теорія драми в історичному розвитку. К., 1950; Белинский В. Г. Разделение поэзии на роды и виды. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954; Кузякіна Н. Нариси української радянської драматургії, ч. 1 — 2. К., 1958 — 63; Прокопович Феофан. О поэтическом искусстве. В кн.: Прокопович Феофан. Сочинения. М. — Л., 1961; Шоу Б. О драме и театре. М., 1963; Волков А. Р. Ліро-епізм у драматургії соціалістичного реалізму маяковсько-брехтівського напрямку. "Іноземна філологія", 1964, в. 14; Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Давидова І. Малі форми драматургії. К., 1966; Арістотель. Поетика. К., 1967; Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. М., 1967; Буало Н. Мистецтво поетичне. К., 1967; Мамонтов Я. Театральна публіцистика. К., 1967; Лессінг Г.-Е. Лаокоон. К., 1968; Соломонов М. А. Жанри драматичного мистецтва. К., 1968; Сахновский-Панкеев В. Драма. Конфликт. Композиция. Сценическая жизнь. Л., 1969; Мороз З. П. На позиціях народності, т. 1 — 2. К., 1971; Яранцева Н. Про драматичне. К., 1971; Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). К., 1973; Вакуленко Д. Сучасна українська драматургія. Основні тенденції розвитку. 1945 — 1972. К., 1976; Брехт Б. Про мистецтво театру. К., 1977; Бентли Э. Жизнь драмы. М., 1978; Поляков М. Я. Теория драмы. Поэтика. М., 1980; Явчуновский Я. И. Драма вчера и сегодня. Саратов, 1980; Аникст А. А. Теория драмы от Гегеля до Маркса. М., 1983; Блок В. Б. Диалектика театра. М., 1983; Добрев Ч. Лирическая драма. М., 1983; Ханин Д. М. Теория драмы в античной эстетике. М., 1984; Хализев В. Драма как род литературы. М., 1986; Курбас Л. Березіль. Із творчої спадщини. К., 1988; Чирков А. С. Эпическая драма (проблемы теории и поэтики). К., 1988.

О. С. Чирков, С. А. Дивнич, Л. З. Мороз.