зіяння
зія́ння
• зіяння
, роззів, гіатус — збіг двох чи кількох голосних в одному слові або на межі слів. Трапляється в словах іншомовного походження (радіо, вуаль), на межі префікса й кореня (приозерний), у складних словах (водоочищення) та на стику слів (золота осінь). З фонетич. погляду вважається немилозвучним, тому його намагаються уникати за допомогою чергування голосного з приголосним ("Ганна й Іван", а не "Ганна і Іван"), усувати шляхом відкидання голосного звука, т. з. аферези ("до'дної" із "до одної") тощо. У розмовній укр. мові намагання уникнути З. виявляється ширше, ніж у літературній (діалектне "радіво" — з "радіо", "усе'дно" — з "усе одно"). В худож. л-рі З. часом використовують для створення відтінку розмовності. У віршованій мові допускають З., щоб дотримати розміру вірша (напр., у І. Франка — "Міліони радо йдуть, // Бо се голос духа чуть" і "Мільйони чекають щасливої зміни, // Ті хмари — плідної будущини тіни").О. Д. Пономарів.
Значення в інших словниках
- зіяння — зія́ння іменник середнього роду Орфографічний словник української мови
- зіяння — -я, с., лінгв. Збіг двох чи кількох голосних у слові або на межі двох слів, з яких перше закінчується, а друге починається на голосний. Великий тлумачний словник сучасної мови
- зіяння — ЗІЯ́ННЯ, я, с. Те саме, що зя́яння. Під бань розколотих зіяння, Під черепи лунких склепінь Лягла тінь пам'яті остання, В зелений камінь вкута тінь (М. Словник української мови у 20 томах
- зіяння — ЗІЯ́ННЯ, я, с., лінгв. Збіг двох чи кількох голосних у слові або на межі двох слів, з яких перше закінчується, а друге починається на голосну. Зіяння..— збіг двох чи кількох голосних звуків у одному слові або на межі різних слів, напр. Словник української мови в 11 томах