вертіти

ВЕРТІ́ТИ, рчу́, рти́ш, недок.

1. що, чим і без дод. Рухати, повертати в різні боки.

Стриба Рябко, вертить хвостом, Неначе помелом (П. Гулак-Артемовський);

Василь, схиливши голову, вертів в руках сопілку (В. Винниченко);

– Та воно зверху вроді [ніби] тихо, а під водою крутить. І крутить, і вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! (Остап Вишня);

Вона ніяково вертіла в руках хлібину (О. Донченко);

// Обертати навколо осі; крутити.

Але ти [годинник] слухать не хотів, все стрілки чергою вертів (Я. Щоголів).

2. перен., ким, чим, розм. Верховодити, розпоряджатися на свій розсуд.

Хто де не дума – там ночує, Хотів де бігти – там гальмує. Так грішними судьба вертить! (І. Котляревський);

Василь колись вертів цілим повітом (Панас Мирний);

// що і без прям. дод. Повертати, спрямовувати справу, дію і т. ін. за власним бажанням.

Не минулося ж і секретарям, що брали з писаря гроші та Левкове діло вертіли, як хотіли (Г. Квітка-Основ'яненко);

[А б л а к а т:] Нічого не можна було подіять! Вже я і так, і так вертів – не помогло, прийдеться заплатить штрап (І. Карпенко-Карий).

3. що і без прям. дод. Свердлити, робити свердлом заглибини, отвори.

– А нащо, татуню, вертите так скісно дірки? (І. Франко);

Обережно підліз він до того місця, ліг горілиць. Тоді наставив свердло, почав вертіти (Б. Грінченко).

4. перен., що, діал. Бентежити, непокоїти.

В душі його виколювалася .. думка: збутися тяжкого ворога, що вертів мозок, прошибав душу (Н. Кобринська);

Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю (І. Франко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me