воркотати

ВОРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, ВОРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.

1. Те саме, що воркува́ти 1.

Воркотала горлиця День і ніч, день і ніч (з народної пісні);

За вікном діловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землі, кумедно воркоче – і до неї тоді скочуються жовтяві, з темними й срібними плямочками на крильцях грудочки (В. Винниченко);

Воркотіли білі голуби на ґанку (В. Кучер).

2. перен. Те саме, що воркува́ти 2.

Марія з чоловіком воркотить, розмовляє (К. Гордієнко);

Майстер метався поміж нами, воркотів лагідненькі слова, показував кожному сам, як рубати, і роздавав з кишені прив'ялі, м'які листки подорожника (Григір Тютюнник);

Божейко, ніби той голубочок, літав би та воркотав коло неї, милував та жалував (Д. Міщенко).

3. Те саме, що муркота́ти 1.

Дитя буде спати, Котик – воркотати (з народної пісні);

Ой кіт буде воркотати (Сл. Гр.).

4. перен. Виявляти своє незадоволення, гнів тощо приглушеною переривчастою мовою; бурчати.

– Вона коби лише на вулиці стояти та до всіх парубків зуби шкірити! – воркотів Максим (Н. Кобринська);

Бігає професор по класі [класу] .. і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить: – Додому! (І. Франко);

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві (Леся Українка).

5. перен. Утворювати одноманітний приглушений звук – рокіт (про воду, машину і т. ін.).

Чується подих тропічної тьмяної, п'яної ночі, Голос гарячих звірів і пахощі квітів звіриних, Шум океану, луною котрого ця річка воркоче (М. Рильський);

Ревнула [машина] кілька разів і притихла. Стояла, тихо воркочучи (І. Багряний);

На дні під снігом воркотіла вода (Іван Ле);

Десь далеко воркотав трактор (Є. Кравченко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

воркотати

Значення в інших словниках