лупити

ЛУПИ́ТИ, луплю́, лу́пиш; мн. лу́плять; недок., кого, що, розм.

1. Обчищати від шкаралупи, шкурки, лузги тощо.

– Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько [скільки] спати! (В. Стефаник);

– Чому твоя жінка продерла шкіру на карасі? – спитав В'юн. – Їй жаби лупити, не риби (Юліан Опільський);

// з кого. Здирати (шкуру, шкурку, лузгу тощо).

Князь звелів прив'язати другий десяток міщан до стовпів і лупити з їх живцем шкуру смугами (І. Нечуй-Левицький);

– Дай тобі боже, щоб з тебе так ті ангели з ріжками по смерті шкуру лупили, як ми тепер оту святу бульбицю мусимо при обіді лупити! (І. Франко);

Оттепер ми вам разом за все віддячимо, .. і як дітей козацьких у казанах варили, і як козаків серед Варшави колесували, шкуру з живих лупили (П. Загребельний).

2. Висиджувати (пташенят, курчат і т. ін.).

Нанесла [качка] яєчок, вкрила гніздечко пухом і сіла на яєчка лупити каченята (Остап Вишня);

Кожна курка щипала сусідню, кожна квочка лупила курчат чужого виводка (О. Ольжич);

– І що це ти собі надумав? .. привозиш із сіл баластний елємент і замикаєш його, неначе вже рішив із виїдиних яєць лупити курчат?... (Т. Осьмачка).

3. з кого, за що і без прям. дод., фам. Брати, встановлювати непомірно велику плату, ціну.

Наум .. дуже не любив ні знахурок, ні ворожок, що тільки дурників одурюють та з них грошики луплять (Г. Квітка-Основ'яненко);

– У купці або і в писарі. Все ж краще .. Сиди у теплій хаті та одно знай пиши та грошики лупи (Панас Мирний);

– Оце такі умови митця? – співчутливо спитав Мержинський. – Скромно, навіть занадто. – Добре, хоч це знайшлося. В центрі таку ціну луплять, що жах (М. Олійник);

– На базар [їдете], знаємо! Лупите такі гроші, а за багаж заплатити – вдавитесь (В. Шкляр).

4. фам. Сильно бити кого-небудь.

Аж ось і Пан прибіг: “Лупіть Рябка, – сказав, – чухрайте! ось батіг!” (П. Гулак-Артемовський);

І тут по їхніх [невільників] спинах загуляли гарапник та камча – Анвар лупив обома руками одразу... (С. Тельнюк).

5. Уживається замість ряду дієслів на означення дії в її сильному, енергійному виявленні (напр., їсти, стріляти).

Наш брат .. бублики лупить, як хто купить (Номис);

Надворі .. цілий день буря грає і дощ лупить! (Леся Українка);

Поміж дерев вітер менший. І дощ не так лупить (Люко Дашвар);

Чолов'яга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом, жив як у Бога за пазухою (С. Масляк, пер. з тв. Я. Гашека).

◇ Здира́ти (зніма́ти, здійма́ти, лупи́ти і т. ін.) / зідра́ти (зня́ти, здійня́ти, злупи́ти і т. ін.) шку́ру (по три шку́ри, сім шкур і т. ін.) див. здира́ти;

(1) Лупи́ти / полупи́ти зу́би:

а) (грубо) сміятися, реготати.

– Нічого зуби лупить. Я, може, смерть перед собою бачив (Григорій Тютюнник);

б) (з ким і без дод., жарт.) проводити час у веселих розмовах з ким-небудь; розмовляти.

Не швидко прибіг лакей на генеральшин крик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною (Панас Мирний);

Можна й біля ґанку зуби полупити (Ю. Збанацький);

(2) Лупи́ти [свої́] о́чі (баньки́, ба́лухи, зі́ньки), фам.:

а) (на (рідше в) кого – що і без дод.) пильно дивитися на кого-, що-небудь, розглядати когось, щось.

Луплю очі на книжку: .. що воно за книжка! (С. Васильченко);

І лупить Чіпка свої очі в темну темноту (Панас Мирний);

Вона [Варя] аж цвіте, коли на неї хтось з чоловіків балухи лупить (Я. Гримайло);

Ряжанка сердито плюнув, не звертаючи уваги на Буенавентуру, який стояв побіч і здивовано лупив на нього баньки (І. Білик);

б) марно витрачати час; байдикувати.

– А ви чого баньки тут лупите? – визвірився на стетерілих хлопців Дришпак (І. Головченко і О. Мусієнко);

– Тьху на тебе! – відмахнулася Оксана від згадки про юного шоферчука, який хто й зна чого завжди пристає до неї та лупить свої нахабні зіньки (Я. Гримайло).