попутник

ПОПУ́ТНИК, а, ч.

1. Той, хто йде або їде разом з ким-небудь тим самим шляхом.

– Як же тебе звати, мій попутнику? – Степаном назвали батьки, мабуть, знали, що я степ любитиму, – знову хороше посміхнувся Степан (О. Копиленко);

– Воно й добре б трохи відпочити та дочекатися чи то чумаків, чи то яких інших попутників (З. Тулуб).

2. перев. мн., перен., політ. Про тих, хто тимчасово приєднався до якого-небудь громадсько-політичного напряму, але по-справжньому не проникся його ідейними настановами.

За перевізників наркотичних засобів організатори злочинних угруповань використовують як споживачів і дрібних збувальників, так і осіб, відкрито не пов'язаних зі злочинним обігом наркотиків: родичів, сусідів, випадкових знайомих, попутників, осіб, які володіють маршрутними можливостями (з публіц. літ.);

// іст. Про групу письменників непролетарського походження, які в 20–30-х роках XX ст. в основному підтримували політику Радянської держави.

Грубе і неуважне ставлення лівацької критики 20-х років до попутників завдало немалої шкоди розвиткові літератури (з публіц. літ.).