спішити

СПІ́ШИТИ див. спі́шувати.

СПІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, недок.

1. з інфін., з чим і без дод. Старатися, намагатися якнайшвидше зробити що-небудь, виконати якусь роботу; квапитися, поспішати.

Готова страва вся стояла, Спішили всі за стіл сідать (І. Котляревський);

Спішу поділитися з Вами звісткою (М. Коцюбинський);

Оленчук не спішив з відповіддю, розуміючи, що від його слова, від його поради зараз багато що залежить (О. Гончар);

Хліб той місила [Марія], до печі доглядалася, хапаючись, так наче Тихін у дорогу куди виряджався, а хліба в хаті не було, та спішила (А. Головко);

* Образно. Спішили [вітряки] домолоти чиєсь мливо, скрипіли, і шарпались, і стогнали під вітром (М. Стельмах).

2. Швидко йти, бігти, пливти, їхати і т. ін.; прагнути якнайшвидше потрапити, вчасно прийти, не спізнитися кудись.

Він біг, спішив до своєї квартири (І. Франко);

Тут немає чим дихать, спішимо на свіже повітря (М. Коцюбинський);

Мати одразу ж босими ногами опускається на вогкувату долівку і спішить до печі (М. Стельмах);

Батько нічого не сказав синові, побачивши, як той спішить з двору, щоб завидна впоратися з оранкою (М. Томчаній);

* Образно. Чорними клубами перекочуються [хмари] і спішать, спішать, спішать... (Г. Хоткевич);

З зерном машини Спішать до станції – пора ж гаряча! – Жнива! (П. Дорошко).

○ (1) Не спішачи́ – те саме, що Не поспіша́ючи (див. поспіша́ти).

– Іди ж, братику, іди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи (Г. Квітка-Основ'яненко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me