хатина

ХАТИ́НА, и, ж.

1. Те саме, що ха́та 1, 2; невелика вбога або стара хата (у 1 знач.).

Серед села вдова жила У новій хатині, Білолиця, кароока І станом висока (Т. Шевченко);

Продав Павло свою вбогу хатину (Марко Вовчок);

Я чоловік бідний. Ґрунту нема й крихітки.., одна хатина, та й то стара (І. Франко);

На лісовій галявині стояла вкрита очеретом хатина (О. Донченко);

Мінливе світло заливало рибальські хатини (М. Трублаїні);

Під горами хата стояла, В хатині віконце було. А з того віконця дівчатко Дивилось на наше село (Д. Павличко).

2. Менша (перев. бічна) кімната в хаті.

Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами... (Панас Мирний);

Та хто се плаче там, в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. (Леся Українка);

Маленька хата з хатиною були чистенько побілені крейдою (П. Панч);

Ночував він у Оксена. Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві (Григорій Тютюнник);

Уляна мала хату на дві половини з невеличкою кімнатою посередині, яку звичайно на півдні називають хатиною (С. Добровольський).