шануватися

ШАНУВА́ТИСЯ, у́юся, у́єшся, недок.

1. розм. Вести себе пристойно, як належить; слухатися.

Хто шанується, і люди того шанувать будуть (Номис);

– Тітка одцуралась од такої небоги, бо небога й справді-таки не шанувалась (І. Нечуй-Левицький);

[Пані Кіттельгавсова:] Дивно мені, – молодий чоловік з такої доброї почесної родини .. Щоб так не вміти шануватись! (Леся Українка);

[Пріська:] Таки й справді морока його знає, що воно за молодиця: і робить, і шанується, а все якимсь вовком позирає, як чуже (С. Васильченко);

– Ти ж, сину, вчися та шануйся, – наказувала. – Добре, мамо (М. Зарудний);

// до кого, рідко. Виявляти повагу, пошану до кого-небудь.

Яцько Ходика вуса підкрутив. Он як шанується до нього Терновий (Н. Рибак).

2. Дбати про себе, про своє здоров'я; берегтися.

Ви самі мусите трохи подбати про це і шануватися. Не знати, як Вам, а нам Ваше здоров'я потрібне (М. Коцюбинський);

У матері був свій клопіт – щоб дочка шанувалася, не забувала приготувати собі гарячу їжу (О. Копиленко);

// перев. у наказ. сп. Бути пильним, обережним; остерігатися.

– Шануйтеся ж, вражі ляхи, Скажені собаки: Йде Залізняк Чорним шляхом, За ним гайдамаки (Т. Шевченко);

– Що ти мені мораль читаєш? – спалахнувши, вигукує Маковей. – Завзялися, опікуни!.. Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже немалий, розумію дещо! (О. Гончар);

– Адже треба вдавати, що ти залюбки сприймаєш всі режисерські вказівки, бо інакше ж тебе зразу проженуть, а в той же час щокроку шануватися, щоб тебе не вивихнули на все життя... (Ю. Смолич).