Кроче

Кроче Бенедетто (1866–1952) — італійський філософ-ідеаліст та історик. Кроче народився в Пескассеролі в Абруццо. Його перші праці були присвячені історії та античності, але марксист Антоніо Лабріола, збудивши в ньому інтерес до філософії, спонукав його до написання есе «Історичний матеріалізм та економія Карла Маркса» (1900). Зазвичай його вважають гегельянцем, неокантіанцем, а особливо Гербарт і Віндельбанд та літературний критик Франческо де Санктис, якого надихав «реалістичний ідеалізм» Кроче і його славетна праця «Що живе і що мертве у філософії Гегеля» (1906)). Найбільший внесок Кроче зробив у філософію естетики та історії. Його «Естетика» («Aesthetіc», 1902) та журнал «Критика» («La сrіtіca», 1903–1944) справили величезний вплив на італійську культуру. Його співавтор Джованні Джентіле спонукав його сприйняти доктрину «абсолютного історицизму». Центральна теза всіх його праць, що вийшли у світ опісля 1909 року, була викладена в трьох томах «Філософії духу», що дійшли до нас, – «Логіка» (2-е вид. 1909), «Філософія практичного» (1909), «Теорія та історія історіографії» (1915) – та в розвідці «Філософія Джанбаттісти Віко» (1911). У 1910 році Кроче став сенатором і впродовж 1920–1921 років обіймав посаду міністра освіти в уряді Джіолітті. Він виступав проти фашизму й, ідучи врозріз із Джентіле, склав «Протест проти «Маніфесту фашистських інтелектуалів» (1925). Він перетворив свій історицизм на «релігію свободи» і написав велику кількість історичних праць, зокрема «Історію Італії 1871–1915 років» (1927) та «Історію Європи ХІХ століття» (1932), розкриваючи своє «морально-політичне» розуміння людської цивілізації, що отримало свій найяскравіший вираз у творі «Історія як розповідь про свободу» (1938). Після війни він недовгий час був міністром (1944 рік) і головою нещасливої ліберальної партії. У «Філософії духу» Кроче мав на меті викласти світську релігію, здатну охопити всі сфери людського життя. Діяльність духу – це або теоретична, або практична діяльність, теоретична діяльність поділяється на сфери інтуїції і мислення, а практична – на сфери економіки і морального бажання. Цей поділ вельми відносний, оскільки друга і четверта сфери включають відповідно першу і третю, але не навпаки. Ці чотири «розрізняльні моменти» діяльності Духу відповідають «чистим поняттям» Краси, Істини, Користі та Добра. Оскільки ці поняття є «чистими», їм бракує конкретного змісту поза тим, що його дає діалектичний розвиток Духу в рамках людської діяльності в історії. Краса походить із творення шедеврів мистецтва, Користь – із політичної та економічної діяльності, і кожна з них, у свою чергу, стає основою для наших концепцій Істини та Добра. Кроче опирався будь-якому «трансцендентному» розумінню «об’єктивних» критеріїв Краси, Істини тощо, за якими post facto поставала культурна традиція минулого. Він ототожнював філософію з історією, уявляючи її як процес розвитку, в ході якого попередні філософські системи долучаються до сучасних систем, котрі перевершують їх; цю думку він намагався проілюструвати прикладами з історії розвитку естетики, логіки, етики та історіографії, які сповняли чотири томи, де була викладена його власна система. Будь-яка ідея – це «історичне судження», а вся історія – це «сучасна історія», тому що Дух, а отже, людство, його теперішній досвід, «оживляє» й опрацьовує минуле. Хоча філософія Кроче тримається на прихованому включенні в історію telos’у, сам він гадав, що цього не можна заперечувати. Це мало два протилежних практичних наслідки: по-перше, суб’єктивізм, який пронизує всі наші теперішні вчинки та думки з тою само силою; а по-друге, покірність «становищу та обов’язкам», приписаних нам Духом; дилема, розкрита в афоризмі Гегеля «Що є реальним, то і є розумним, а що є розумним, то і є реальним», стала наріжним каменем історицизму Кроче. Тоді як Джентіле почав розвивати свій «актуалізм», Кроче все більше і більше наполягав на помірному консерватизмі, виражаючи його в таких напівтеологічних термінах, як віра в надприродну силу Провидіння. Однак 20 років фашистського режиму спонукали його до поступового перегляду своїх поглядів, і в своїй останній праці «Вивчаючи Гегеля» (1952) він повернувся до неокантіанських позицій своєї юності і відстоював думку про те, що для свідомої діяльності в теперішньому необхідний дуалізм реального і раціонального, Seіn і Sollen. Він мав великий вплив на своїх сучасників-італійців, особливо на Грамші, але за кордоном його єдиними авторитетними послідовниками стали Фосслер та Коллінгвуд. Див. також Гегель, історицизм, ідеалізм.