а

А¹, невідм., сер. Перша літера українського алфавіту на позначення голосного звука «а».

♦ Від а до зет (за латинським алфавітом) — від початку до кінця; усе.

А², спол.

І. протиставний.

1. Поєднує речення, протиставлені змістом одне одному; значенням близький до але, проте, навпаки.

Згода дім будує, а незгода руйнує (Номис, 1864, № 3280);

Є багато на світі учених людей, а поетів мало (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 277);

Дві сили на землі: ..Одна — це гніт і кров, це визиск і неволя.., А друга — чесний труд у дружбі світлочолій (Максим Рильський, I, 1956, 334);

// із част. не (сполучення не…, а або а не). Поєднує речення (або члени речення), з яких одне виключається іншим.

Не питай старого, а бувалого (Номис, 1864, № 5785);

Щоб ви [слова] луну гірську будили, а не стогін, щоб краяли, та не труїли серце, щоб піснею були, а не квилінням (Леся Українка, I, 1951, 191);

[Хмельницький:] Слухайте всі. Гінців послав я, це вірно. Але не до короля, а до народу руського просити про допомогу (Олександр Корнійчук, I, 1955, 215).

2. Поєднує речення (або члени речення), не відповідні одне одному змістом, причому зміст другого суперечить сподіваному змістові, що випливає з першого; але, проте, однак.

Бачить під лісом, а не бачить під носом (Номис, 1864, № 6615);

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз (Леся Українка, III, 1952, 201).

3. Поєднує протилежні змістом речення або члени речення, які мають відтінок допустовості; проте, однак, все-таки.

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати, І спати на волі (Тарас Шевченко, I, 1951, 349);

Іще на вулицях завали Курились порохом рудим, А сонцем сповнені квартали Уже раділи (Микола Нагнибіда, Вибр., 1957, 352);

// Поєднує підрядне допустове речення з головним.

Хоч і молодий ще, а старечий розум має (Номис, 1864, № 5691);

Коли ідеш ти самотою, То хоч яка твоя тропа, А перед безвістю глухою Душа опиниться сліпа (Максим Рильський, II, 1956, 206).

II. зіставний. Поєднує члени речення або й цілі речення, в яких зіставляються одночасні дії; значенням наближається до тим часом, у той же час.

Катерину чорнобриву В полі поховали, А славнії запорожці В степу побратались (Тарас Шевченко, II, 1953, 130);

Комар сховався, Лев упав І довго, лежачи, стогнав, ..А на вербі сміються угорі Ледачі комарі (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 180);

Хо сидить посеред галяви, а навкруги його панує мертва тиша (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 149);

Проводжає сина мати і шепоче: «Мужній будь!» — А на заході гармати все гудуть, гудуть, гудуть (Володимир Сосюра, I, 1947, 169).

III. приєднувальний.

1. Приєднує нові речення або члени речення при послідовному викладі думок, описові ряду предметів чи явищ. Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот.

А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород (Іван Котляревський, I, 1952, 135);

Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка.., перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... (Панас Мирний, II, 1954, 3).

2. У сполученні з прислівниками часу або словами, що означають час, уживається для поєднання речень або членів речення, зв’язаних між собою часовою послідовністю.

[Русалка Польова:] Мак мій жаром червонів, а тепер він почорнів (Леся Українка, III, 1952, 232);

Давид витяг кисет і закурив. А тоді до дівчат: — Звідки це ви, дівчата? (Андрій Головко, II, 1957, 7);

// Поєднує речення, які виражають послідовність подій або порядок розташування чого-небудь у просторі.

Виходжу я од Марусі, і вона мене до воріт доводить, а за нею дітки топотять дрібненько-важкенько... (Марко Вовчок, I, 1955, 157).

3. Приєднує до того чи іншого слова в реченні наступне речення або члени речення, які розвивають, доповнюють висловлену думку.

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася (Марко Вовчок, I, 1955, 102);

Нікому не зламать крицеві наші крила, Нас партія веде, а партія — це день (Володимир Сосюра, II, 1958, 253);

// Приєднує речення мети, часу, причини, умови, надаючи їм більшої виразності, посилюючи їх значення.

Цар Микола її [волю] приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить (Тарас Шевченко, II, 1953, 288);

Намагались роздерти стільці за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 88);

У степах тектимуть ріки, Повноводі і великі. А бавовна як дозріє — Небом степ заголубіє... (Микола Нагнибіда, Вибр., 1957, 156);

// Приєднує вставні слова або речення у такому ж самому значенні.

В тім городі жила Дидона, А город звався Карфаген, Розумна пані і моторна, Для неї трохи сих імен (Іван Котляревський, I, 1952, 71);

Одного дня сестра його, Оксана, (А матері вже не було в живих) Листа дістала і малу посилку (Максим Рильський, Мости, 1948, 27);

// у сполуч. зі сл. іноді, крім того, найбільше, особливо, може, тим більше, головне, по-друге та ін. Приєднує речення і члени речення, які додатково характеризують або оцінюють висловлену думку.

Уся хатня робота припала Гафійці, а найбільше мороки завдавали їй свині (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 51);

Той дим гриз очі, але все ж не так, бо він був з дерева, а може й те, що рідний... (Леся Українка, I, 1951, 235);

Не раз і не два Воронцов ішов у бойових порядках піхоти, коли було скрутно, а іноді — коли й не зовсім скрутно (Олесь Гончар, I, 1954, 15);

// Приєднує речення, які вказують на результат дії, що випливає з попереднього речення.

Голова задумала, а ноги несуть (Номис, 1864, № 6680);

От і станція Сокологорна... А у грудях вже серцю тісно (Микола Нагнибіда, Вибр., 1957, 67);

// у сполуч. зі сл. тому, через те, отже, значить і т. ін. Приєднує речення або члени речення, які вказують на висновок, що випливає з попереднього речення.

Як і кожному авторові, а значить, і мені.. хотілось, щоб переклади вийшли найкращими (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 386);

// у сполуч. зі сл. все через. Приєднує речення або члени речення, в яких розкривається причина того, про що йшла мова раніше.

Не знаю вже, що з собою діяти. А все через перевтому (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 280).

4. Уживається на початку речень, в основному питальних.

Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже: «А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої?» (Марко Вовчок, I, 1955, 357);

Ззаду, в спину хтось — штовх. Оглянувся Давид — аж то Тихін... Ти легше, Давиде, мовляв. — А хіба що? (Андрій Головко, II, 1957, 33);

// Уживається на початку речень, що виражають несподіваний перехід до іншої думки або теми розмови.

Може б Ви.. вияснили їм [редакторам] мету.. обміну часописами. Буду дуже вдячний за поміч. А що чува пи про ювілейний збірник «Свободи»? (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 258).

А то:

а) бо інакше, бо в противному разі, бо.

Добре, мамо, Що ти зараннє спать лягла, А то б ти бога прокляла За мій талан (Тарас Шевченко, II, 1953, 110);

— Ось не кричи лиш так, а то ще охрипнеш! — промовив Іван Федорович (Панас Мирний, I, 1954, 152);

б) тому що, через те що, бо.

Тепер мені спокійніше, а то я за турботами не міг часом спочивати як слід (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 328);

в) насправді ж, у дійсності.

— Нехай лиш відтіль уплітає [Еней] і Рима строїти чухрає, — А то заліг, мов в грубі пес (Іван Котляревський, I, 1952, 80);

г) або.

Тільки що дістав «Житє і слово». Скоро схочеш — вишлю, а то привезу сам (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 133).

IV. приєднально-підсилювальний; у сполуч. із займ. і присл. як, який, скільки, що та ін. Приєднує речення (здебільшого питальні чи окличні) або члени речення, підсилюючи виразність їх змісту.

— Здоровенька була, Лисичко! Поласуй з нами, молодичко! А виноград же то який! (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 187);

— Мені ще добре, — думав Семен. — ..А скільки ж то.. бачив я таких, що в них іно скибочка того поля (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 109);

І пала широчінь У осіннім огні, А яка ж глибина У ясній далині! (Микола Нагнибіда, Вибр., 1957, 149).

V. єднальний, діал. Має значення спол. «і».

Коню сивий, будь щасливий а не спотикайся (Павло Чубинський, V, 1874, 398);

Коли було настане час, між зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут.. іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками (Іван Франко, VI, 1951, 35);

Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 170).

А³ (нерідко вимовляється подовжено: а-а!), виг.

1. Виражає здогад, здивування і т. ін. Яким, видно, помітив гнідкову думку й почав його докоряти:

— А, не хочеш? Угинаєшся?.. Не хотів і Яким уставати, та, бач, збудили... (Панас Мирний, IV, 1955, 310);

[Милевський:] Здорові, Любов Олександрівно! А, і ви тут, Оресте Михайловичу! (Леся Українка, II, 1951, 28).

2. Виражає незадоволення, досаду, погрозу, злорадство.

— Якби можна, забив би я оце парочку диких гусей та засмажив на маслі.. — А-а! не дратуйте ж бо!.. (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 199);

З криком пробігла жінка через двір на город. Пролопотіли чобітьми важко за нею: «Лови!.. а!.. бий!..» (Андрій Головко, II, 1957, 22).

3. Виражає переляк, відчай, біль.

— Щоб оце хтось прийшов на виноградник, зрубав його, спалив, знищив хліб святий — а-а! (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 203);

— А, боже ж ти мій! Кинь [гранату], кинь, щоб ти луснуло!.. — Антоніна бігла за своїм п’ятирічним онуком Василиком (Олександр Довженко, I, 1958, 391).

А⁴, част.

1. спонук. Уживається на початку речень при присудках, що виражають заклик, наказ виконувати дію.

— А нуте, хлоп’ята, На байдаки! Море грає — Ходім погуляти! (Тарас Шевченко, I, 1951, 61);

[Мати:] А йди, Лукашу! (Леся Українка, III, 1952, 235).

2. пит., рідко. Уживається в кінці питальних речень і виражає спонукання до відповіді.

[Берест:] Що ж, Лідо, викреслювати чи далі читати? Як, а? (Олександр Корнійчук, I, 1955, 144).