давити

ДАВИ́ТИ, давлю́, да́виш; мн. да́влять; недок.

1. перех. і на кого — що, у що. Налягати своєю вагою; натискати.

Чорногора важким своїм тілом давила землю (Коцюб., II, 1955, 318);

Сухе груддя давило на рожеві трубки [посіву], безсилі пробити сіру шкаралупу, вони морщились і жовкли (Панч, В дорозі, 1959, 46);

— Може, далі пройдемо, на сухе? — Мені все одно, на мокрому навіть краще — в боки не давитиме (Тют., Вир, 1964, 322).

2. перех., перен. Чинити утиски; гнобити.

Почав [пан] нас тіснити, почав давити, — нема життя нашому братові (Мирний, І, 1954, 183);

Чим більше він, пролетаріат, давитиме буржуазію, тим шаленіша буде її відсіч (Ленін, 28, 1951, 147);

// Гнітити (про почуття, настрій).

Важка дума, як камінь, давила її серце (Н.-Лев., II, 1956, 62);

Де й поділася та важка зажура, яка давила колись безправного в’язня (Цюпа, Назустріч.., 1958, 276);

// Пересилювати що-небудь у собі; приглушувати.

Я їх (сльози] давлю, здержую, а вони проти волі так і каплють [капають], так і каплють (Мирний, І, 1954, 89);

— Ні, ні! — без жалю давив я у собі всякий протест, — ніяких думок! (Вас., II, 1959, 317).

3. перех. і неперех. З силою натискати; стискати, тиснути.

—Не шкреби, дочко, ножем.., — сказала Кайдашиха. — Як же його шкребти, щоб не було чуть!.. — Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде скавучать (Н.-Лев., II, 1956, 284);

[Петро:] Як то здорово носити таку одежу, щоб вона нігде [ніде] тебе не давила (Мирний, V, 1955,138);

Аж ось двері піддалися, і натовп розлютованих панів линув у них, давлячи й штовхаючи один одного (Тулуб, Людолови, І, 1957, 109);

*Образно. Просторий кабінет давив його душними обіймами (Ле, Міжгір’я, 1953, 271);

// безос. Про почуття болю, стискання (у грудях, серці, голові).

— А як було прийде вечір, — знов давить мене в грудях, тяжко мені, наче хто розриває мою душу (Н.-Лев., І, 1956, 63);

— Спершу нудило мене, давило під серцем (Мирний, І, 1954, 85);

— Голова, знаєш, ніби чужа якась. Отут мені давить і штрика (Вишня, І, 1956, 225).

4. перех. Розплющуючи, нищити (комах та інших дрібних істот).

— Задавив уже! — гукнув дід. — Ні, я його [коника] не давив, — і лице малого скривилося (Мирний, І, 1954, 176);

Він уже здогадався, хто давив його голубів, але ні разу не заставав убивцю на місці злочину (Донч., І, 1956, 68);

// Навалившись, ударом калічити, вбивати.

Коли чи п’є [Турн] — не проливає, Коли чи б’є — то вже влучає, Йому людей давить, як мух! (Котл., І, 1952, 193);

На Вовка бідного насів [Лев] — Давив його, крутив… (Гл., Вибр., 1957, 57).

5. перех. і без додатка, розм. Умертвляти, стискаючи горло; душити.

Не раз бородатих давили [гайдамаки] купців, І коней і крам відбирали (Бор., Тв., 1957, 71);

— Чутка ходила, що дівчина задавила Загнибідиху. А глянути на неї — щось не віриться, щоб така давила (Мирний, III, 1954, 144).

6. перех. Те саме, що чави́ти.

[Парвус:] Нерон — той був великий виноградар в саду господнім, кетяги достиглі давив, і з їх крові вино робилось (Л. Укр., II, 1951, 349);

Вигрібали з землі .. м’ясисті овочі, давили з них сік у казанки (Кучер, Чорноморці, 1956, 129).

7. перех. і без додатка, перен., розм. Морозити, заморожувати.

Гуде та виє… розгулявся Морозенко!.. Аж пищить усе, а він, немилосердний, давить (Мирний, IV, 1955, 286);

Зима.. віяла завірюхами, морозами давила й занудила мене до смутку (Вас., І, 1959, 248);

Снігу ще не було, але морози давили порепану землю (Ле, Ю. Кудря, 1956, 215).