дзвінко

ДЗВІ́НКО. Присл. до дзвінки́й.

Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка (Коцюб., І, 1955, 343);

Десь Чорногорівка позаду, село де ми жили тоді, де жайворон співає дзвінко над перехрестями доріг (Сос., II, 1958, 363);

Вдалині дзвінко заклепали підкови, і незабаром на рослих лиснючих конях вилетіло чотири вершники (Стельмах, II, 1962, 171).