завдавати

ЗАВДАВА́ТИ, даю́, дає́ш, недок., ЗАВДА́ТИ, да́м, даси́, док., перех.

1. чого, рідко що. Робити, чинити кому-небудь щось неприємне; заподіювати.

Розказали кобзарі нам Про войни і чвари, Про тяжкеє лихоліття… Про лютії кари, Що ляхи нам завдавали — Про все розказали (Шевч., II, 1953, 30);

Я ще не пробула й півмісяця в баронеси, а скільки прикрості завдала вона мені! (Л. Укр., III, 1952, 523);

// У сполуч. з деякими іменниками означає дію, результат якої виражено іменником.

Насильство порушує в тілі часток рівновагу. Можеш у тім пересвідчитись легко, завдавши удару Сам по якійся [якійсь] частині свого ж таки власного тіла (Зеров, Вибр., 1966, 171);

Чималої шкоди завдали вони [морози] й Мічурінському саду (Довж., І, 1958, 473);

Яресько згоряв від сорому. Він бачив, що своїм запізненням завдав образи командирові (Гончар, II, 1959, 248);

// Викликати, спричиняти що-небудь неприємне.

Зчорнілий, спалений посухою степ.. ще більшої туги, ще гіршої нудьги завдає чумакові… (Коцюб., І, 1955, 181);

Рани від тавра завдавали їм [невільникам] невимовних страждань (Тулуб, Людолови, І, 1957, 220);

— Війна завдала стільки горя, сліз, — говорив жалісливий Петро Іванович (Дмит., Наречена, 1959, 133).

◊ Завдава́ти (завда́ти) бо́лю (му́ки) — викликати важкі переживання, почуття.

Не треба було так робити. Адже вона цим заподіяла Вихору гострої образи, завдала тяжкого болю (Кучер, Чорноморці, 1956, 64);

Завдава́ти брехню́ див. брехня́;

Завдава́ти (завда́ти) втра́ти (втрат) — позбавляти кого-, що-небудь якоїсь кількості людей або матеріальних цінностей, знищуючи, виводячи з ладу.

Танк Шашла, напевно, був останнім у групі військ, які, завдаючи німцям великих втрат, відходили на схід (Збан., Т. Шашло, 1949, 11);

Завдава́ти (завда́ти) га́рту див. гарт;

Завдава́ти (завда́ти) ду́рня див. ду́рень;

Завдава́ти (завда́ти) ду́ху див. дух;

Завдава́ти (завда́ти) жалю́ див. жаль;

Завдава́ти (завда́ти) жа́ру див. жар;

Завдава́ти (завда́ти) жа́ху див. жах;

Завдава́ти (завда́ти) знева́ги див. знева́га;

Завдава́ти (завда́ти) кло́поту див. кло́піт;

Завдава́ти (завда́ти) пе́рцю див. пе́рець;

Завдава́ти (завда́ти) пора́зки див. пора́зка;

Завдава́ти (завда́ти) со́рому див. со́ром;

Завдава́ти (завда́ти) стра́ху див. страх;

Завдава́ти (завда́ти) уда́ру див. удар;

Завдава́ти (завда́ти) чо́су див. чос. Завда́ти ба́ні див. ба́ня;

Завда́ти веремі́ї див. веремі́я.

2. що, розм. Піднімати, брати тягар, ношу на плечі, спину.

Поцілуйко стягує з воза мішок з мукою, завдає собі на плечі й, пригинаючись, несе свій подарунок (Стельмах, Правда.., 1961, 344);

// Допомагати кому-небудь підняти щось; піддавати.

— От завдай мені, сину, на плечі Тую в’язку й опеньки ще ті (Фр., XIII, 1954, 138);

Онопрій.. швиденько завдав на плечі Олени в’язку стерні (Іщук, Вербівчани, 1961, 84).

3. кого, заст. Примусово віддавати, засилати куди-небудь.

Отамана молодого Турки-яничари ловили,.. В кайдани кували, В тяжкую неволю завдавали (Шевч., II, 1963, 340);

Оповідала [Оришка] Христі, кого і коли на стайні били, ..кого у москалі завдали (Мирний, III, 1954, 335);

// розм., у сполуч. із сл. тюрма, темниця і т. ін. Ув’язнювати.

[Гомін:] Шандар! Шандар! Той, що Миколу до криміналу завдав (Фр., IX, 1952, 124);

— Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би (Гр., II, 1963, 375).

4. розм. Те саме, що задава́ти 1.

Гнат йшов і думав про суд. Він завдавав собі питання від старшини й відповідав на ті питання (Коцюб., І, 1955, 34);

[Xимка:] Завдав [панич] мені загадку таку, що я не спала й не їла, аж на лиці змарніла! (Мирний, V, 1955, 221).

5. розм. Додаючи якийсь продукт, готувати тісто, ряжанку і т. ін.

Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися — у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали (Мирний, III, 1954, 82).

6. діал. Давати.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом от [од] чорних порічок (Вовчок, VI, 1956, 248).