о

О¹, невідм., сер. Вісімнадцята літера українського алфавіту на позначення голосного звука «о».

— Та тут ось ізсередини на лантусі помітка якась накарлякана. Бублик якийсь, начебто як «О»... (Олесь Гончар, II, 1959, 153).

О², прийм., із знах. і місц. в. Сполучення з прийм. о виражають:

Часові відношення

1. з місц. в. Уживається при точному або приблизному означенні години, коли відбувається дія.

О першій обід, який з розмовами і з читанням газет тягнеться до 3 год. (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 410);

У неділю, годині о дев’ятій, коли сонце почало вже підійматися над кронами дерев, Варя вийшла в садок (Іван Сенченко, На Батиєвій горі, 1960, 149).

О пів на — уживається на означення половини години, якої не вистачає до повної години.

Одержавши плату, Ніна о пів на шосту залишила бібліотеку (Спиридон Добровольський, Тече річка.., 1961, 74);

О пів на восьму хлопці спустилися сходами на другий поверх (Андрій Головко, I, 1957, 165).

2. із знах. і місц. в., рідко. Уживається при означенні приблизних часових меж певної дії; у.

Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою граматикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях (Степан Васильченко, Вибр., 1954, 26);

Всі навколишні гірські села.. вже добре знали годину повірки.. О цій порі місцеві жителі.. виходили на свої веранди (Олесь Гончар, I, 1954, 449);

О цю пору.

3. з місц. в., заст. Уживається при означенні відрізка часу, пори року, коли відбувається дія (перев. із назвами релігійних свят, пір року).

Ой сподівайся мене тоді в гості, як будуть о Нетрі бистрії ріки-озера замерзати (Словник Грінченка);

Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 193).

Об’єктні відношення

4. з місц. в., заст. Уживається при означенні:

а) предмета, на який спрямована думка, який є об’єктом чиїх-небудь почуттів, розмов і т. ін.; про.

Еней по щастю без поміхи Вдавався в жарти, ігри, сміхи, А о Юноні і забув (Іван Котляревський, I, 1952, 175);

— О Довбушу він ніколи не споминав, о грошех [грошах] і скарбах тож само ні (Іван Франко, VIII, 1952, 130);

— То така людина, що не думає о собі (Гнат Хоткевич, Довбуш, 1965, 159);

б) змісту, напрямку чиїх-небудь думок, розмов і т. ін.; про.

А тут бур’ян, піски, тали... І хоч би на сміх де могила О давнім давні говорила (Тарас Шевченко, II, 1963, 65);

Ще довго стояла громада нерухомо..» Нарешті розійшлась: кожний мав о чім думати після слів Соловейка (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 452);

Він, Нерчин, розписався о тім власноручно на обсмаленій колоні рейхстагу (Натан Рибак, Час, 1960, 14).

5. із знах. і місц. в., заст. Уживається при означенні:

а) предмета чиїх-небудь турбот, прохань, переживань і т. ін.; про.

Довгенько по морю щось шлялись І сами о світі не знались (Іван Котляревський, I, 1952, 113);

Крики, стогін, прокльони, благання о поміч.., — усе те зіллялося в один несказанний галас (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 185);

Коли мене важка прийме могила, І ти отак підеш на роздоріжжє [роздоріжжя] О хліб просить..! (Іван Франко, X, 1954, 77);

[Конрад:] А вас таки дуже непокоїть наша місія? [Рішар:] Гадаю, що і вас не менш, бо ходить о долю такого горожанина, як будівничий Альберт! (Яків Мамонтов, Тв., 1962, 76);

б) явища, події і т. ін., що є причиною якоїсь дії.

О смерті князя всі ридали, Харциза Тур на проклинали (Іван Котляревський, I, 1952, 259);

Радію цілою душею о загальне зорганізування усіх співацьких товариств (Колесса, Музикознавчі праці, 1970, 544).

6. із знах. в., заст. Уживається при означенні предмета:

а) з яким хто-, що-небудь стикається, зближується і т. ін. під час руху; об.

Миска розбилася о камінь на дрібні черепочки (Іван Франко, II, 1950, 22);

[Жірондист:] І досі тямлю, як тоді боявся, щоб шнур тремтячий о вікно не стукав і не дзвенів по гратах (Леся Українка, II, 1951, 180);

б) який є опорою для кого-, чого-небудь.

Сухими голими руками.. сперлася [Катерина] о коліно — і вже не думала (Гнат Хоткевич, II, 1966, 253);

Юрко Мазур чекав, зіпершись о гармату на возі (Іван Ле, Україна, 1940, 23);

в) за допомогою якого виконується дія.

Вавілон я Дщере окаянна!.. Тебе, злая, В радості застане [господь] І розіб’є дітей твоїх О холодний камінь! (Тарас Шевченко, I, 1963, 346);

Хай о скелю розіб’ють нас хвилі, Хай закрутять лихі течії, Сміло сядьмо в човни швидкокрилі (Павло Грабовський, I, 1959, 498).

Кількісні відношення

7. із знах. в., діал. Уживається при вказуванні на часову або вікову різницю між ким-, чим-небудь; на.

О два тижні йде [календар] запізно (Іван Франко, X, 1954, 108);

О два роки молодший (Словник Грінченка).

8. із знах. в., діал. Уживається при вказуванні на кількість або міру чого-небудь; на.

Подали вкінці вечерю, і гумор молодих людей зараз піднявся о цілу октаву (Іван Франко, VII, 1951, 135);

Сім раз його чарувала, о осьмий не буду, млою розійдусь по полю... Світ не перебуду... (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 117);

Трутила [Анна] її.. в груди і так несподівано, що дівчина подалася о кілька кроків назад (Ольга Кобилянська, II, 1956, 160);

Цей танець ішов об заклад, чи Кранцьовський п’яний, чи ні.. Заложилися о п’ять пляшок пива й півкварти горілки (Лесь Мартович, Тв., 1954, 260).

Означальні та кількісно-означальні відношення

9. з місц. в., заст. Уживається при вказуванні на постійну ознаку предмета, особи за їх кількісним або якісним виявом; з.

Ой дівчат нас з білим личком о віях шовкових більше в світі, чим у лузі ягід калинових (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 114);

Край плантації.. тулиться хата, вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах (Григір Тютюнник, Деревій, 1969, 109).

Просторові відношення

10. із знах, в., заст. Уживається при означенні межі двох предметів.

За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села (Ольга Кобилянська, II, 1956, 554).

О³, виг.

1. Уживається при вираженні різних почуттів, душевних переживань: розпачу, захоплення, здивування, недовіри і т. ін.

[Хвора:] Дарма! Не жаль мені, що молодою згину, А жаль — о, лютий жаль, що пропаду даремне (Леся Українка, I, 1951, 117);

[Марко:] О! То в тебе і медаль є?!.. [Семен:] За відвагу (Захар Мороз, П’єси, 1959, 8);

— Тату, правда, галушки в мене вдалися не згірше, як в тітки Докії? — Кращі, — підхвалює доньку. — О, вже й кращі, — заперечує Настечка (Михайло Стельмах, II, 1962, 106);

— О, чого це ти такий сердитий? (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 9);

// Уживається при вираженні ствердження чого-небудь у функції, близькій до вказівної.

[Громада:] Цить лишень! здасться, дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о!.. (Тарас Шевченко, I, 1963, 100);

Скоро вже має прийти листоноша — і це заважає мені писати, бо сподіваюся звістки від тебе. О! йде (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 132);

// Уживається при висловленні згоди з чим-небудь, підтвердження чогось.

— А далеко Кривушино? — О, далеченько. Лічать чоловіки більш як сорок верствів (Марко Вовчок, I, 1955, 323);

— Ви не ображайтесь, Панасе Івановичу! Трусити, так усіх трусити, підряд. — О, будь ласка! (Андрій Головко, II, 1957, 155);

// Уживається у знач. вказівної постпозитивної частки.

Із морських тварин, що я їх бачив на власні очі, зазначу таких-о: дельфін, султанка, камбала (Остап Вишня, I, 1956, 175).

2. Уживається для підсилення емоційної виразності, патетичності висловлювання.

Клапті хмарок зворушливо-білі, Сине небо за серце бере... О, блажен, хто в такому безсиллі, Хто в такому безсиллі умре! (Максим Рильський, I, 1960, 181);

// Уживається в складі риторичного звертання.

Не я питав тебе, то дух лукавий. О, зачаруй його, заворожи! (Леся Українка, I, 1951, 429);

О, скільки буде вас без краю та без ліку, таких хороших днів, як то було колись... (Володимир Сосюра, I, 1957, 289);

// Уживається в складі звертання.

— Якове! о Якове! — кличу. Мовчить, неначе не чує (Марко Вовчок, I, 1955, 74);

О, музо, панночко Парнаська! Спустись до мене на часок (Іван Котляревський, I, 1952, 187).