стухати

СТУХА́ТИ, а́є, недок., СТУ́ХНУТИ, не; мин. ч. стух, ла, ло; док.

1. Переставати горіти, світитися; гаснути.

Увесь день не стухав вогонь у хижі (Скл., Святослав, 1959, 81);

Над Одесою стухали заграви (Кучер, Чорноморці, 1948, 141);

Все кругом ущухло, Люд поснув давно… Край села не стухло Світлечко одно (Граб., І, 1959, 311);

// безос.

Крутінь іскрутивши, вкинула [мати] в піч, де вже стухло було (Тич., І, 1957, 260).

2. Ставати меншим ступенем, силою свого вияву; спадати.

Вже надвечір, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною (Стор., І, 1957, 144);

Сонце схилялось.., проте спека не стухала (Баш, Надія, 1960, 155);

Іскрою запалало в очах якесь бажання й стухло (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 145).

3. Ставати меншим обсягом, величиною (про опухлу частину тіла); відтухати.

Серце її обливалося кров’ю, очі не стухали від сліз (Л. Янов., І, 1959, 365);

В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла на праве око (Н.-Лев., II, 1956, 365);

Нога трохи стухла, але ще була червона на місці зарубцьованої рани й пашіла вогнем (Кучер, Голод, 1961, 238);

// жарт. Те саме, що ху́днути.

Поки багатий стухне, то убогий опухне (Укр.. присл.., 1963, 117).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me