туманитися

ТУМА́НИ́ТИСЯ, а́ни́ться, недок.

1. Покриватися, огортатися туманом, ставати туманним.

Туманяться діброви, І присмерк виповня високий бір сосновий (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 33);

// безос. З’являтися (про туман).

Ох! хмариться, туманиться, став дощ накрапати (Україна.., І, 1960, 342);

Сіріє… Над озером туманиться… (Вишня, II, 1956, 217);

// Бути туманним.

Над далеким білим простором одноманітною повстиною туманився тихий день (Панч, І, 1956, 221);

Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 78);

// Виднітися в тумані; виднітися, як у тумані, як крізь туман.

Вже обсипа зоря свої вінки, на гори сходить вечір ніжнокрилий, туманяться далекі вітряки, і синню покриваються могили (Сос., II, 1958, 346);

Дніпро лежав під кручею, внизу, І даль за ним туманилась (Перв., II, 1958, 193).

2. Застилатися, заволікатися слізьми (про очі) або потьмарюватися (про зір, погляд, очі).

Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні (Тют., Вир, 1964, 97);

Антон Тимофійович повільно підійшов до столика, обережно взяв коробочку, вийняв медаль, довго дивиться. Туманиться його зір (Зар., Антеї, 1962, 246);

— Нехай же не стомлюються ваші руки, не туманиться зір і буде ясним розум, щоб наш корабель завжди йшов заданим курсом (Логв., Давні рани, 1961, 26).

◊ В голові́ тума́ни́ться (тума́ни́лося), безос.; Голова́ тума́ни́ться (тума́ни́лася) — хтось втрачає (втрачав) ясність думки, здатність виразно сприймати навколишнє (від хвилювання, сильного болю і т. ін.).

Від випитого, а ще більше від пережитих страхів туманилося в голові (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 158);

Уже дідові не стає снаги, вже серце стукає в грудях важко й глухо, туманиться голова (Мик., II, 1957, 316);

У Зіньки туманилась голова. Вона відчувала його сильні гарячі долоні на своїх плечах, чула безтямний шепіт (Шиян, Баланда, 1957, 128);

Ро́зум тума́ни́ться — те саме, що Ро́зум тумані́є ( див. ро́зум).